Федрезерв: Чи готові США знову обмежити грошову масу?

Чи погодиться Фед резерв на неконтрольовані витрати?

Це сегмент з бюлетеня The Breakdown. Щоб прочитати повні випуски, підпишіться.

Статути, які заснували Перший та Другий банки Сполучених Штатів, містили хитрий пункт, що обмежував можливості цих прототипів центральних банків друкувати гроші: кожен випущений банкнота повинна була бути підписана або президентом, або касиром банку.

Але це не було спробою запровадити обмежувальну грошову політику; швидше, це було більше про страх Джеферсона перед великими банками та установами, що занадто далеко від місцевого контролю.

Але ефект був той самий: як Перший, так і Другий банки випускали менше грошей, ніж хотіли їх президенти, просто тому, що вони не могли підписати банкноти достатньо швидко.

«Ми могли б відразу надати Південним і Західним штатам дві чи три мільйони здорового і корисного обігового капіталу», — скаржився Ніколас Бідл, президент Другого банку Сполучених Штатів, у 1827 році. «Але для створення двох мільйонів п’ятидоларових банкнот мені потрібно було б підписати своє ім`я 400 000 разів, що... абсолютно неможливо.»

Бідл знайшов обхідний шлях, коли почав випускати «банківські перекази» — міжбанківські чеки, які дозволяли одному відділенню використовувати резерви іншого (необхідно, оскільки банкноти, випущені в одному регіоні, не завжди приймалися за повну вартість в інших регіонах).

Ці перекази виявилися ефективними — вони дозволяли банку надавати кредити в регіонах, де не вистачало грошей, без того, щоб Бідл, третій президент Другого банку Сполучених Штатів, підписував тисячі нових банкнот.

Але ці перекази також сприяли тому, що Бідл став останнім президентом Другого банку Сполучених Штатів.

Банківські перекази Бідла сприймалися як зловживання владою, яке дозволяло Другому банку функціонувати більш схоже на сучасний центральний банк, з яким джерела з Джеферсону в Конгресі були готові змагатися — частина того, що зробило банк «монстром», за термінами президента Ендрю Джексона.

Другий банк Сполучених Штатів закрився в 1836 році, оскільки Конгрес відмовився продовжити його статут.

Ще один експеримент у стисненні грошової маси стався в 1863 році, коли Закон про національну валюту вимагав, щоб усі банки з національним статутом підтримували банкноти, які вони випускали, державними облігаціями.

Після цього, щоб впустити 1 долар у обіг, банкам потрібно було купити 0.90 долара федерального боргу — в результаті, на відміну від сьогодні, банки не могли просто видавати банкноти на основі місцевого попиту на кредити.

Замість цього вони могли видавати трохи більше валюти, ніж отримували від клієнтів у вигляді депозитів — зазвичай у золото, срібло чи федерально виданих «зелених» купюрах.

У 1879 році уряд США ще більше обмежив свої грошові повноваження, оголосивши, що долари США будуть конвертовані в певну кількість золота — фактично обмежуючи грошову масу до кількості золота, яку уряд міг правдоподібно обіцяти викупити.

Це може звучати привабливо в епоху безконтрольних дефіцитних витрат.

Але золота стандарти не були приємними для людей, які пережили їх; грошова дисципліна, яку вона накладала, прийшла з серйозною ціною, коли зростаюча економіка США вимагала більше грошей, ніж система могла забезпечити.

Це залишило країну схильною до виснажливих епізодів дефляції.

Вільям Дженнінгс Браян проголосив золотий стандарт «вінцем терну» у 1896 році; у 1924 році Джон Мейнард Кейнс назвав золотий стандарт «варварською реліктю»; і економічні історики стверджують, що зв’язок із золотом значною мірою відповідальний за Велику депресію.

У 1934 році Франклін Рузвельт поклав край конвертованості доларів у золото для громадян США, а у 1971 році Річард Ніксон поклав край для центральних банків.

Вони не були зобов`язані цього робити — щоб залишитися на золотому стандарті, США могли б підвищити процентні ставки, підвищити податки і зменшити витрати.

Але це було немислимо у 1934 році і політично неприпустимо у 1971 році, тому з тих пір ми маємо повністю фіатну монетарну систему — з доларами, які підтримуються лише «повною вірою і кредитом» уряду США.

Це виявилося краще, ніж більшість прогнозувала — можливо, це не дивно в ретроспективі, оскільки дозволити грошовій масі розширитися з економікою США виявилося розумнішим, ніж обмежувати її на основі того, скільки золота можна видобути в Південній Африці.

Наскільки добрим був фіат для США, але, здається, ми тепер наближаємося до ще одного моменту 1971 року.

Це не буде так різко: якби США добровільно не відмовилися від золотого стандарту, золото просто покинуло б країну, і це стало б його кінцем.

Сьогодні ж процес більш схожий на повільне вигорання — поступове erozію віри в кредитурність уряду.

Щоб зупинити його, США, можливо, доведеться зробити деякі важкі рішення, які вони вибрали уникати в 1971 році — підвищити процентні ставки, підвищити податки або зменшити витрати.

Але навіть у сьогоднішній повністю фіатній системі, питання про те, хто в кінцевому підсумку стоїть за доларом, все ще має значення.